«Колись реабілітаційна кімната була в кожному відділенні лікарні. Це обов’язково треба повертати! – переконаний доцент кафедри фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання Володимир Коваль. – Особливо тепер. Йдеться не лише про воїнів, яким насамперед необхідна реабілітація, не тільки про цивільних, які безпосередньо постраждали, а й про тих, хто перебуває далеко від епіцентрів бойових дій. Адже часто наш мозок і все тіло можуть реагувати на події ще гостріше, коли їх не бачать».
Невиправний оптиміст і водночас глибокий філософ. Віртуозний масажист і талановитий педагог. Добра порядна людина, в якої завжди знайдеться слово підтримки та розуміння і для колег, і для студентів, і для пацієнтів. Нині Володимир Богданович Коваль – гість нашої «Вітальні».
«Мрію поїхати до Тибету, щоб пізнати таємниці масажу»
– Володимире Богдановичу, нещодавно ви відзначили свій 60-річний ювілей. Щиро вас вітаємо! Можна поцікавитися, який подарунок став для вас найкращим?
– Найкращий подарунок? Коли онуки заспівали «Україна переможе». Такі хлопці в мене співучі!
– Що самі б собі побажали? Про що найбільше мрієте?
– Звісно, найшвидшої перемоги України. Якщо ж мовити про особисте, то в мене є одна велика мрія. Я хотів би поїхати на якийсь час до Тибету до монахів, вивідати в них таємниці масажів, повчитися мистецтву справжнього тибетського масажу. Чим стаю старший, досвідченіший, тим більше усвідомлюю, що в нашій медицині враховані не всі нюанси впливу на людський організм. Хотів би свої знання та вміння доповнити східними. Втім, розумію, що мрія ця практично нездійсненна.
– Які ж мрії були у вашому дитинстві та чи вони здійснилися?
– У нашому дитинстві ми майже всі мріяли стати космонавтами (усміхається).
– І ви теж?
– Я хотів бути пілотом цивільної авіації. Мріяв про це аж до закінчення школи. Навіть планував їхати вступати до Васильківського училища цивільної авіації, що під Києвом. Сказав про власні плани батькам. Тато відповів: «Зароби гроші та їдь». На тому всі мої польоти закінчилися (сміється).
Почав шукати більш реальні варіанти, які б влаштовували і мене, і батьків. Одразу після закінчення Тернопільської середньої школи №15 вступав до педагогічного інституту на фізкультурний факультет. Залишалося скласти ще один іспит. До того ж навіть якби отримав трійку, все одно б проходив, тому що попередні бали були високі. Але знаєте, що я зробив? Саме перед цим останнім іспитом забрав документи з вишу.
– Навіщо?
– Тому що моя свідомість все не давала мені спокою: якщо вступлю до інституту – то ж не піду в армію! Як таке може бути? Хіба ж я якийсь неповноцінний? Тоді саме так сприймали тих, хто не служив. Така потужна була в ті часи совєцька ідеологічна підковка. Словом, забрав документи та й утік до бабці в село, бо тато за таку витівку може й бити (сміється). Батьки приїхали аж через тиждень, тоді я їм і зізнався.
– Одразу пішли служити?
– Спочатку пішов на комбайновий завод. До нового року попрацював там, потім вступив у ДТСААФ (добровільне товариство сприяння армії, авіації та флоту) – масова оборонно-патріотична громадська організація СРСР, тоді це було дуже модно. А вже аж після того на мене чекала армія. Два роки відслужив у житомирських лісах. Коли повернувся, впродовж місяця треба було влаштуватися на роботу, інакше тебе відразу знайде міліція й за дармоїдство могли судити. Веселі часи були! Тож після армії пів року ще попрацював у «Кінотехпромі», що розміщувався на теперішній вул. Подільській, і аж тоді вступив до Тернопільського медичного інституту.
«До медицини заохотили армія та мама»
– Чому до медичного? Як від пілота та педагога прийшли до медика?
– Смутно пригадую про те, що наприкінці служби в армії виникла ситуація, коли треба було надати медичну допомогу. На жаль, подробиць не пам’ятаю. Лише те, що мені все вдалося й це стало стимулом, щоб почати шукати свою майбутню професію в медичній сфері. Коли вже повернувся з армії, поділився своїми міркуваннями з мамою, вона всіляко почала заохочувати мене до того, щоб це стало моїм остаточним рішенням, адже сама працювала медсестрою.
– До слова, в якій родині ви зростали? Що найбільше вам пригадується з дитинства?
– Зростав у звичайній тернопільській родині. Тато Богдан Володимирович працював слюсарем на комбайновому заводі. Мама Орися Петрівна – медсестра, все життя пропрацювала у Тернопільській міській лікарні №1. Переїхали ми до Тернополя, коли я перейшов у третій клас. А до того жили у селі Бурканів на Теребовлянщині. Щодня з хлопцями бігали від раннього ранку до пізнього вечора. На природі були постійно. Якщо не ліс, то став, річка, поле. Грали у Тарзана чи у війну.
Найбільше запам’яталися бабцині паляниці з квасного молока, печені на бляті на кухні та її зупа-ябчанка з варених яблук. Набігаєшся за цілий день – і яке ж то було смачне! А ще такі ласощі: шматок домашнього хліба вмочити у воду та посипати цукром. Або змастити смальцем, посолити й вирвати з городу зеленої цибульки. Ніхто тої цибулі не мив, звичайно. Відразу з городу їли й нікому нічого не ставалося. Ось таке у мене було дитинство.
Добре пам’ятаю, був ще зовсім малим, років чотири, і кажу до мами: «Купи мені ляльку». «Як ляльку?» – здивувалася вона. Та все ж принесла мені незабаром ляльку. А я її поклав на крісло та розрізав ножем. Мама кинулася до мене: «Що ти робиш, навіщо?!». «Хочу подивитися, що там усередині», – відповів я. Може, вже так промовляла моя підсвідомість про майбутню професію?
– Хотіли бути хірургом?
– Хотів спочатку бути гінекологом, пізніше – хірургом. Та життя розпорядилося по-іншому. Після закінчення проходив інтернатуру з терапії в Тернопільській міській лікарні №2. На роботу потрапив у селище Золотники, майже рік часу працював там терапевтом. Потім – старший лаборант з терапії на кафедрі інфекційних хвороб, але за умови, що писатиму кандидатську дисертацію. Довелося писати (усміхається). Чотири роки, з 1991 до 1995-го, працював над роботою на тему «Перебіг вірусних гепатитів А та В у хворих різних соматипів». Михайло Антонович Андрейчин – мій перший вчитель в університетській роботі, науковий керівник і наставник.
Після захисту 1996 року, оскільки на кафедрі інфекційних хвороб не було місця, пішов на кафедру фізичного виховання з курсом лікувальної фізкультури, так тоді називали нашу кафедру. Завідувачкою курсом лікувальної фізкультури була Людмила Олексіївна Вакуленко, яка стала для мене другою вчителькою в університетській роботі. Досі вся моя робота в університеті наче складалася з різних струмків: тут – інфекційний напрямок, там – навички з масажу, який вивчав паралельно, там ще щось. Коли струмки об’єднуються, утворюється річка. І коли я прийшов сюди на кафедру, в мене були ці струмки, а от річки не було. І саме Людмила Олексіївна зуміла з’єднати всі ці мої напрямки.
Пригадую, вже минуло з три роки, як я тут працював, коли Людмила Олексіївна мовила: «Чи пам’ятаєте, як прийшли перший раз сюди? Що я вас тоді запитала?». Кажу: «Та щось не пригадую». «Я вас запитала, чи ви сюди прийшли на постійну роботу, чи як на перевалювальну базу. Ви відповіли, що на постійну. А що ви мене запитали, пам’ятаєте? Ви мене запитали, що ви маєте читати. Це мене дуже здивувало». Запитую її, що ж саме могло її здивувати, адже я повівся тоді цілком логічно, прийшовши з іншої кафедри. «Бо попередники запитували інше: коли вони будуть заліки приймати», – відповіла Людмила Олексіївна (усміхається).
Згодом кафедру очолювали Володимир Іванович Ільницький, Олена Михайлівна Довгань, Ігор Романович Мисула, з 2013 року й дотепер – Дарія Володимирівна Попович. З кожним роком кафедра зміцнювалася, зростала. Нині у нас чудовий колектив професіоналів, яких шаную та ціную.
«Гумор сприяє навчанню»
– Люди, які ще нещодавно були вашими викладачами, стали вашими колегами. Як відбувалася для вас ця трансформація?
– Цілком природно, без жодних проблем. Колишні викладачі ставали теперішніми друзями, водночас продовжуючи бути наставниками. Пригадую, вже коли працював над дисертацією, Михайло Антонович Андрейчин міг таких пістонів вставити, що після того на два місяці вистачало мотивації та енергії. Але що прикметно, ніколи при цьому голосу не підвищував. Ніколи! Все спокійно, тихо, виважено. Та як вийдеш від нього з кабінету, то весь мокрий та з думкою: краще б набив (сміється). Це теж велике вміння!
Ще під час навчання викладач з анатомії Ярослав Іванович Федонюк, на жаль, уже покійний, не раз перцю нам давав, зате ж який був результат. Вдячний щиро усім своїх викладачам за науку та настанови!
Є й доволі чудернацькі спогади зі студентського життя. Знову радянщина, але так було й слів з пісні, як мовиться, не викинеш. Працював на кафедрі акушерства та гінекології один доцент, не називатиму його імені. Він у нас заняття не вів, але приймав підсумкові. І от якось приходить. «Здравствуйтє, товаріщі. У вас сєводня ітоговоє занятіє, садітєсь всє. Слушайтє, у мєня к вам вапрос: какую песню пєлі рускіє морякі, погібая в Японском морє в Первую міровую войну?». Ми переглядаємося. Ставить всім два. «Пєсня називалась «Лінахамарі». Товаріщі, харашо, кто такая Зоя Космодємянская? У мєня к вам вопрос: когда єйо нємци поймалі, что ані с нєй дєлалі?». Ставить всім по другій двійці, піднімається та каже: «Товаріщі, как ви можетє знать акушерство, єслі не знаєтє історіі сваєй родіни? До свіданія, тщатєльнєй готовтєсь». Ото запам’яталося так запам’яталося! Був ще професор Мягков з Москви, пригадую, завжди казав: «Вот ми єго лєчілі-лєчілі, а больной умєр». І так за лекцію разів десять.
Загалом же навчання йшло своєю чергою, день за днем, з року в рік, як і належить. Все було наживо, зустрічалися, спілкувалися, складали іспити. Зараз, на жаль, через ковід і війну багато наших студентів пацієнта, по суті, не бачили. І це велика проблема. Медицина не може існувати без живого спілкування. І цьому теж треба вчитися. Коли заходиш до палати, то повинен так себе з хворими повести, щоб вони чекали, коли ти прийдеш знову. А якщо прийде пихата півметрова шапка… Якось до мене звернулася за допомогою одна жінка з району. Мала проблеми з хребтом, які маскувалися під астму. Була в неї задишка. Лягла в лікарню, відкрапали їй курс систем. Лікар виписує, а вона з чим прийшла, з тим і йде. І каже лікарю, що їй нічого не допомогло. Той глянув на неї з-під лоба, поправив височезну шапку: «Жіночко, я пролікував сотні. Якщо вам не допомогло, звертайтеся до психіатра». А в неї чоловік-військовий у той момент був на полігоні. Тож прийшла додому й не мала з ким поговорити, вилити душу. З того відчаю мало руки на себе не наклала… У нас з кадрами проблем немає. Кадрів вистачає, а от спеціалісти часто бажають кращого.
– У теперішніх студентах ви бачите потенціал?
– Є розумні діти. Вони схоплюють все одразу, можуть роздобути будь-яку інформацію, вони більше комп’ютеризовані, та менше вміють спілкуватися. Колись сварився з ними: «Ви що – прийдете до хворих, роздасте їм анкети й на основі того зберете анамнез?». От працювали в онлайн-режимі, а у нас предмет – масаж. Як масажу навчитися дистанційно?
– Часто про масажистів кажуть: «У нього легка рука». Це справді має значення чи добрим масажистом може стати кожен, було б бажання?
– Здібність обов’язково потрібно мати. Зрештою, як і в будь-якій справі. І при цьому постійно вдосконалюватися. Бо якщо хочеш, та не можеш, то одного бажання замало. І навпаки: якщо маєш здібність, але належно не розвиваєш її, бажаного результату теж не буде.
– З якими проблемами до вас звертаються найчастіше?
– З найрізноманітнішими. Та прикро, що, як правило, приходять тоді, коли відкладати візит уже не можна. Коли так скрутить, що не можеш піднятися. Ось аж тоді вже щось роблять. Після курсу масажу потрібно робити вправи самостійно. Одиниці це виконують. Більшість роблять вправи ще тиждень-два та й усе.
– Чому? Люди ліниві чи байдужі?
– Лінь винна. Ту лінь треба з себе вибивати. Хоча насправді це дуже важко. Така вже людська сутність.
– Ви дуже багато жартуєте. Студенти з вами на одній хвилі? Завжди розуміють ваші жарти?
– Справа не в тому, щоб просто пожартувати. Головне, мати такий підхід, щоб вони не комплексували, не боялися, а нормально вчилися. А гумор цьому сприяє. З першого знайомства, можливо, мої жарти сприймають не всі, але швидко звикають. Якось запитую: якщо м’язи заспазмовані, як їх розслабити? Мовчать. Кажу: «Два варіанти є: один – масажем, другий – праскою, але лише через твердий аркуш паперу, щоб праска не приставала». Більшість розуміє, усміхається, раптом одна вигукує: «Але ж пацієнт опіки отримає!». Завдяки саме таким моментам студенти стають відвертішими, легше сприймають інформацію, добре запам’ятовують її .
Раптом ще пригадався мені випадок, коли на занятті потрібно було тиск виміряти. Але тут уже без жартів. Одна студентка вперлася: не буду міряти й усе, ставте двійку – все одно не буду. Поставив, що ж робити. Потім запитую у старости, що ж таке в неї трапилося, що вона так гостро реагує. З’ясувалося, що колись пропустила заняття, на якому вчили вимірювати тиск, не вміє цього робити й через це в неї з’явився якийсь комплекс. Наступного разу залишив її після заняття. Подаю руку та кажу – міряй мені тиск. За п’ять хвилин усе зуміла та всьому навчилася. І більше жодних проблем не виникало.
– Хтось інший міг би просто поставити двійку та не перейматися, мовляв, не маленькі ж.
– Це не мої принципи. Кожна людина має свої особливості, до кожного потрібен окремий підхід. Ставитися за стандартом до всіх не вийде.
«Понад усе ціную спілкування»
– Ви від природи така позитивна людина? Чи й у вас бувають миті, коли не дуже до жартів?
– Звичайно, все трапляється. Та якщо й бувають такі моменти, то й тоді ніхто не знає, що мені важко на душі. Хіба дружина може відчути, що щось не так. Решта ж навіть не помітять.
– Що вас справді може засмутити?
– Сьогодні – війна. Решта з усім ще можна впоратися, щось можна змінити, до чогось – змінити своє ставлення. А війна – це найбезглуздіше та найстрашніше, що може бути. Усвідомлення того, що це зараз триває на нашій рідній землі, забирає життя воїнів, ні в чому не винних людей, дітей, справді засмучує до найглибших закутків душі. Зовні можна усміхатися, жартувати, та цей смуток у тобі наскрізь.
– Як все ж розслабляєтеся? Як відпочиваєте?
– Почитаю якусь гарну книжку, особливо обожнюю детективи. Люблю ліс і риболовлю. В лісі просто походити, як кажуть, поспілкуватися з природою, восени – горіхи пошукати. На риболовлю, якщо відверто, вже, певно, років зо три хочу поїхати, та все ніяк не вдається. З нами зараз живе внук Артемко, син нашої старшої доньки. Юля навчається в Канаді, то він поки що в нас на вихованні. Якось взяли обох внуків на гриби, їм тоді ще по три роки було, то їх самих мало не шукали (сміється). Тож ще трохи почекаємо до спільних виїздів на природу.
– Родина – теж ваша розрада?
– Безумовно! Одружився я, навчаючись на третьому курсі. І вже 35 років разом. Дружина Люба за фахом – товарознавиця, нині працює бухгалтеркою. Дві доньки закінчили наш університет. Старша Юля після інтернатури трохи працювала тут, потім поїхала до Канади, де нині здобуває освіту медсестри-бакалавра. Власне, кілька разів їздила на той континент ще під час навчання за програмою «Work and Travel USA» й вирішила, що хоче пов’язати з ним своє майбутнє.
Молодша Мар’яна категорично не хоче нікуди їхати з України. Нині вона працює в медичному центрі святої Терези в Тернополі акушеркою-гінекологинею та проводить УЗ-дослідження. На початку повномасштабної війни поїхала з дітьми до подружки в Італію, а потім були кілька місяців у Лондоні. Повернулася й сказала: «Не моє». У Мар’яни двоє діток – Ізабела, їй вісім років, та Ілай, йому п’ять. Нашому «канадійцеві» Артемкові теж п’ять років. Внуки в нас дивовижні. У своїх п’ять років знають напам’ять весь Гімн України й бігають по хаті, співаючи «Горить, палає техніка ворожа». Ці діти менш рухливі, ніж були ми, та в голові мають значно більше. Я не знаю того, що знають вони, та як орієнтуються у смартфонах. Здається, ці діти вже народжуються з тими технічними знаннями. І це закономірно: кожне покоління відповідає своєму часу.
– Якщо б ви не пішли в медицину, то ким могли б бути? В якій сфері вам працювалося б не менш комфортно?
– Мабуть, хотів би робити щось, пов’язане з технікою. Але не проєктувати чи створювати, а ремонтувати, доводити до ладу, повертати в той стан, який має бути. Так, як масаж робити (уміхається).
– У вашій роботі що цінуєте найбільше?
– Спілкування. Немає значення – зі студентами, колегами чи пацієнтами. Просто живе спілкування.
– Є люди, які не йдуть на контакт?
– При доброму підході розговорити й прихилити до себе можна кожного. Втім, теж треба знати міру, щоб не передати куті меду. Знову проведу паралель з масажем: коли затиснено – треба розслабити. Але лише трошки переборщиш – все. Буде ще гірше, як спочатку. Так і в спілкуванні.
– Ви жодного разу не пошкодували, що ось уже 31 рік пов’язуєте своє професійне життя з Тернопільським національним медичним університетом ім. Івана Горбачевського?
– Наш університет – супер! Дає всім себе реалізувати, було б лише бажання. Тож я ніколи не пошкодував, що моє життя склалося саме так, навпаки – вдячний долі.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА